Supernovum.ru
Список форумов
Это архив форумов. Работающие форумы расположены вот по этой ссылке
Сундук архивариуса (архив)
сырье и полуфабрикаты, факты и исследования, документы и материалы. 
Навигация:  Консилиумъ•Политзанятия•Салон•Кулуары•Полигон•Техфорум•Публикации•Архив• Новая тема•Искать• Войти •Лента
Белая Русь
Аватарка Пользователь: LUPUS (IP-адрес скрыт) [Модератор]
Дата: 22, August, 2008 13:46

 ====The Origyn of Rus====

Белая Русь

[compagnia.ru]

Где же ты Белая Русь?
Автор: Ruthen (---.dn.farlep.net)
Дата: 08-07-03 12:17

Забавно то , что Белой русью вся Европа считала Московию,
а в Московии - руськие земли Речи Посполитой.
см.
[www.ukrhistory.narod.ru]

Олена Русина


Етнополітична термінологія XIV-XVI ст.



(з книги “Україна під татарами та Литвою”)



Як уже відзначалося, впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.

“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.

У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях.

До останніх слід, очевидно, віднести поділ руських земель на "верхні" та "нижні", відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі "верхньоземськими" названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов). Так, автором антикатолицького твору, написаного на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича у 1511 р., був Василь Никольський "от Долнєє Руси" — очевидно, писар литовсь­кої великокняжої канцелярії того ж імені, уродженець Чернігівщини, котрий у 1508 р. в почті князів Глинських виїхав до Росії. Як "Понизовьє" згадується Наддніпрянщина в безмитному листі Сигізмунда-Августа (1558 р.). Наприкінці XVI ст. "Нижньою Руссю" називав Подніпров’я київський бискуп И.Верещинський. Цей же термін фігурує в подорожніх нотатках Амброджіо Контаріні (1474 р.); щоправда, за твердженням венеціанця, Київ був розташований поза межами "Нижньої Русі", до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород. Зазначений факт, як і деякі інші середньовічні уявлення про географію українських земель, ще не знайшов свого пояснення. Однак цілком очевидно, що архаїчний поділ східнослов’янських земель на “верхні” та “нижні” обумовлювався їхніми просторовими ха­рактеристиками, а не етнографічною забарвленістю.

Зрозуміло, що в XIV-XVI ст. у межах східнослов’янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом при­звели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XІV-XV ст., однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов’ян. Цікаві, хоч і непрямі свідчення на користь цього навів московський дослідник Б.Флоря. За спостереженнями науковця, в польській літературі XVI ст. побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише "жорстока тиранія" московських володарів відлякує православне населення ВКЛ від перспективи переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті останнього Ягеллона (1572 р.) було висунуто ідею обрання королем Івана IV, у польській публіцистиці знайшлося місце як для застережень, що русини "труснуть рогами , отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа", так і для тверджень, що властиве московитам "варварство" не є нездоланним бар’єром на шляху об’єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід "цивілізаторства": "Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем’я". *



* Заради справедливості відзначимо, що й сама Польща тривалий час користувалася репутацією "варварської землі", заселеного простим народом суворого краю, "де по замерзлих водах морів пробігає сарматський селянин" у пошуках бурштину (так наприкінці XV ст. характеризував Польщу "німецький Горацій" Конрад Цельтіс). Ця "сарматська" термінологія Цельтіса не була випадковою, оскільки в Європі від часів раннього середньовіччя усталилась думка про слов’янський світ як Птолемеєву Європейську Сарматію, що простягалась від польсько-німецьких кордонів до Танаїсу (Дону); у ХV-XVI ст. ці уявлення розвинулись у так званий сарматизм — суто польський паросток "яфетичної" теорії походження слов’янства.



На думку Б.Флорі, є всі підстави вбачати в цих висловах репродукування уявлень, характерних для тогочасного східнослов'янського середовища, адже "в польському суспільстві не існувало якоїсь самостійної традиції щодо етнічних відносин у Східній Європі... ; до того ж, представники польської еліти аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб підкреслювати єдність східного слов’янства (й тим самим, хай і в непрямій формі, визнавати справедливість претензій московських государів на давньоруську спадщину)".

Втім, політичне, а з середини XV ст. — і церковно-ієрархічне відчуження руських земель, зрештою, мали позначитись на свідомості їхніх мешканців. Б.Флоря вважає, що це відбулося в останній чверті XVI ст., коли з’явилося навіть генеалогічне "обґрунтування" уявлень про "русь" і "московитів", як два різні народи: за твердженням Стрийковського, їх нібито започаткували брати Рус і Москва. Заслуговує на увагу саме "братній" характер їхніх взаємин, який пізніше, у 20-х рр. XVII ст., декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як Іов Борецький та Иосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — "єдиноутробними" братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Риму зазначав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів.

Заслуговує на увагу термінологічне оформлення цього етапу етнічної диференціації східного слов'янства. Наприкінці XVI ст. на теренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва "Мала Русь (Росія)". У XIV ст. цей термін, за слушним спосте­реженням М.Грушевського, "не встиг відповідно ствердніти і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні". Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 р. — патріархів) визначення "всієї Русі": "коли київським митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу", їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії".

Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592 р. ). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням "ко всем православним христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому". В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах.

Втім, було б помилкою ототожнювати "Малу Русь" зламу XVI-XVII ст. з "Малоросією" XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі* — власне, територію київської митрополії. Це й не дивно — з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від "Малої Русі" XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі" як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу — білорусько-українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской"**. Не можна не погодитися з Б.Флорею, котрий, ґрунтовно проаналізувавши це питання, зауважив: "Поява в російських джерелах першої половини XVII ст. таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов’яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу". Водночас дослідник наголосив, що поява цієї термінології в російському діловодстві не дає жодних підстав для тверджень про завершення етногонічних процесів на руських землях Польщі й Литви, про чітке усвідомлення в XVII ст. відмінностей між українцями та білорусами.



* Одне зі своїх послань Іван Вишенськнй адресував "христианам Малой России — братству Львовскому й Вилєнскому". Захарія Копистенськнй у "Палінодії" писав: "Россия Малая..., то єсть Киев й Литва".

*** До речі, ця "білоруська мова" (Й.Рутський у листі до Риму називав її не більш відмінною від мови "московитів", ніж говірка мешканців Бергамо відрізняється від тієї, якою розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині — грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали.



До речі, охрестивши "Білою Руссю" східнослов’янські регіони Речі Посполитої, росіяни вдалися до терміна, який тривалий час уживався лише стосовно їхньої батьківщини. Щодо Північно-Східної Русі ця назва використовувалась уже на початку XV ст., виступаючи як рівно­значна з "Великою Руссю", її можна зустріти як у різноманітних писемних пам’ятках, так і на картах (зокрема, італійських, де фігурує "Біла Русь, або Московія"); при цьому самі московити воліли називати свою землю "Руссю". Однак на початку XVII ст. джерела нотують нове, локальне, значення терміна "Біла Русь": так називали в Речі Посполитій округу Полоцька, Вітебська, Орші, Могильова й Мстиславля, тобто сучасну Східну Білорусь. Відтак, по різні боки московсько-литовського кордону в поняття "Біла Русь" вкладали зовсім різний етногеографічний зміст. Ця суперечність зайвий раз засвідчує, яким непростим був процес номінування нових історичних реалій.

Неважко помітити, що, аналізуючи термінологічне оформлення етнокультурних процесів у східнослов’янському ареалі, ми дещо забігли наперед і вийшли за хронологічні межі нашої праці, позаяк логіка дослідження змусила нас "зазирнути" до першої половини XVII ст., щоб переконатися: тогочасний поділ східного слов'янства був двочленним і в своїй основі політичним. Гадаємо, це стане застереженням від спроб розглядати події ХІV-ХVІ ст. під кутом зору "українського питання": адже, перейнявшись цією ідеєю, навіть твердження Контаріні про існування "Верхньої" та "Нижньої" Русі можна витлумачити як свідчення існування в XV ст. "двох етноісторичних реальностей" — Росії та України (дарма що в межах останньої чомусь не знайшлося місця для Києва). На жаль, і в суто наукових працях є місце для подібних "реконструкцій" - як і для "праведного гніву" на адресу тих, хто обстоює "проблематичну етноісторичну єдність" східного слов'янства XV ст., "навіть не згадуючи" про Україну.

Й справді, термін "Україна" фігурує ще в давньоруському Іпатіївському літопису — втім, тільки в своєму "окраїнному" значенні, що не­двозначно демонструє його використання в тому ж літопису щодо території Польщі й пов’язане з цим словосполучення "ляхове-укринянє". Таке його значення зберігалось і в пізніші, литовські часи — при цьому в державі з центром у Вільно "українними" вважалися не тільки Чернігів і Київ, а й Полоцьк і Вітебськ. Щодо мешканців цих "україн" від XV ст. використовувався термін "люди украинныє (вкраинныє)", "украинники" ("вкраинники"), головно, коли йшлося про специфічні явища місцевого життя, пов’язані з їхнім периферійним статусом (при­кордонні конфлікти, татарські "наїзди", свавілля адміністрації тощо). Так, у 1486 р. Казимир Ягайлович передав Іванові ІІІ: "С твоєй земли люди нашим вкраинным, мценянам й любучанам (мешканцям пооцьких міст Мценська й Любутська — авт.), многиє шкоды починили в татьбах и в разбоях, и в грабєжах"; у 1498 р. великий князь литовський Олександр закидав тому ж Іванові III, що його посол до Туреччини й Криму Михайло Плєщєєв на зворотній дорозі "поєхал полем, и многих людєй и татар с собою взял, и шєл мимо Черкас, и мимо Канєв, и мимо Києв, и вести вкраинникам нашим нє хотєл никоторое дати о тых татарах; ...сам поєхал до Путивля, а татаровє, которыє с ним єхали, впадши в нашу землю, шкоды немалыє нам починили"; того ж року він мусив виправдовуватись перед Іваном III, що "кривды великиє", заподіяні росіянам у Мценську, Рильську, Путивлі, Смоленську та Полоцьку, сталися без його відома і тепер він "до тых своих урядников до городок украинных посылаєт без мешканья и кажєт всих тых дел доведатися".

Така географія "україн" не дає можливості інтерпретувати литовських "українників" як українців; у неетнографічному сенсі вживався цей термін і московською стороною (наприклад, перед початком московсько-литовських переговорів 1503 р. Іван ІІІ мав наказати "своим украинным князєм и наместникам, и волостєлєм, и всєм своим украинникам, чтобы вєликого князя Алєксандра украинам зацєпки (тут: шкоди — авт.) никоторой не чинили").

Щоправда, згідно з твердженням М.Грушевського, в XVI ст. слово "україна" перестає "уживатись у загальному значенні пограничної землі, спеціалізується для Середнього Подніпров’я і з часом стає не тільки технічним виразом, але й власним іменем для східно-полудневих українських земель (Подніпров'я з Середнім Побужжям)". Однак ця тенденція ще недостатньо простежена в спеціальній літературі, як і процес подальшої еволюції даного терміна. Тож, гадаємо, варте уваги спостереження Г.Боряка, котрий зауважив, що наприкінці XVI ст. назва "Україна" поширилась із традиційних "українних" воєводств, Київського й Брацлавського, на інші українські землі, що й відбилось у сеймовій постанові 1580 р., де згадується "Україна Руська, Київська, Волинська, Подільська, Брацлавська". Цікаво, що кордони України однаково окреслені в сеймовій постанові 1643 р. (в ній йдеться про "комори від границь московських через Україну до Валахії") та в "Описі України" Боплана (1651 р.)., який розумів під нею кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії".

До речі, впродовж тривалого часу "Україна" не включала у себе Сіверщину. "Співіснування" цих історико-географічних понять засвідчують писемні пам’ятки XVIІ-XVIIІ ст., зокрема український хронограф за списком Л.Боболинського (повідомлення про перехід під "защиту и опєку" царя Олексія Михайловича Богдана Хмельницького "со всєм Малороссийским панством (державою — авт.): Сєвєром и Украиною, и цєлым Запорожьєм со всєми казаками"), Могильовська хроніка ("на Україні за Дніпром і на Сівері"), літопис Самовидця ("многиє выходили на Украину на мєшкання и у Сивер"; "того ж року вєликая саранча была на Украинє и коло Стародуба на Сєвєрє"). Водночас Сіверщина вважалася частиною "Малої Росії", що унаочнює "Скарбниця" І.Галятовського (1676 р.) : "в Малой России, на Сєвєру, близко мєста Чєрнигова"; "в Малой России, на Сєвєру, єсть мєсто, Погар названноє". На цих прикладах неважко переконатись, як непросто взаємодіяли між собою різноманітні макротопоніми в процесі складання нових етноісторичних реалій.

На закінчення зробимо кілька зауважень стосовно теоретичних засад, які формували етнічну свідомість у XVI ст. Як уже відзначалось, ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов’язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько-латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, в якій “руськість” поступалася місцем усвідомленню своєї належності до “польської нації”.

Серед православного духівництва (його представники в 1476 р. вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як “российских славян”, “российских сынов… великородного славянского языка”) побутував і далі етногонічний міф про походження русів від Яфета, в категоріях якого осмислювались як взаємини із “московитами” (вони вважалися частиною “Яфєто-Росского” племені), так і нові соціальні реалії. Згадаймо хоча б хрестоматійну характеристику козацтва в маніфесті 1621 р.: “Се ж бо то плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке царство морем Чорним і сухопуттю”. Що ж до самого козацтва, то саме йому як найрухливішому й найактивнішому елементові “українного” суспільства судилося відіграти провідну роль у формуванні етнотипу українця-“козакорусса” (не дарма ж уживані щодо козаків назви – “черкаси” та “хохлачі” – згодом поширилися на все українство).



О.В.Русина. Україна під татарами та Литвою. Україна крізь віки. Т.6., К., 1998. Текст відсканований автором сайту.


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Белая Русь?
Автор: кеслер (---.Moscow.itn.ru)
Дата: 08-07-03 13:15

Эту Белую Русь растерзали, да так, что у нее и собственной истории-то не оказалось. Карачев - это граница между Белой Русью и Московией, читайте у Пушкина в "Летописи села Горохина" (если угодно, в "Истории села Горюхина") "Киевщина", "москальщина" - это печальное порождение ТИ. "Владимирская Русь" до 16 в. называлась "Низовские земли Новагорода", т.е. буквально Новгородские земли. А в 16-м это как бы само собой стало называться "Замосковенские города". Поскольку бывшее "оффшорное" образование под названием "Московия" стало подминать под себя все и вся вокруг.
P.S. И о фальсификации истории: по крайней мере, в одном аспекте она была вынужденной: еще и в начале 17 в. не устоялась разница в датировании по"византийскому" счету и от РХ (5500 против 5508). Ищите лишние 8 лет - и обрящете. Что известно путного о последних годах правления Ивана III (1498-1505)? О приходе к власти Василия III? О взаимоотношениях Москвы и Казани в 80-х годах 15 в.? (Это касается не только русской истории.)


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Белая Русь?
Автор: Георгий (---.globalonebel.net)
Дата: 10-07-03 09:38

Как-то ходили мы с дочерью по литовскому Государственному музею (что возле горы Гедимина). Там все так красиво расположено на стеллажах, все расписано и разукрашено, карты нарисованы с Lietuva от моря до моря. Дочка и говорит: "Во все это можно было бы поверить, если бы здесь лежала ХОТЯ БЫ ОДНА книга, рукопись, грамота на ЛИТОВСКОМ языке." Ан нет - либо на старобелорусском, либо на польском, либо на латыни. Вот такое было государство, от которого только название и досталось современной Литве. Все остальное - незаконно "приватизорованное" потомками жеймян и жаймонцев, которые до 15 века не знали христианства и сидели в экололически чистых болотах, где конь цивилизации не валялся.
Это не значит, что я не уважаю литовцев - наоборот, они молодцы, что столького достигли за такой короткий период и теперь много цивилизованнее нас. Но должна же быть и справедливость какая-то!
А литовские фокусы с именами: Миндовг - Миндаугас, Вотовт - Витаутас, Гелимин - Гедиминас... весьма напоминают мне сочное "исконно литовское" ругательство (прошу прощения у женщин - лучше им пропустить следующую строчку):
Ales pizdauskas iobanas rotas (могу быть не точен в написании, пардон)
равно как и исконно абхазское слово АПАРИКМАХЕРСКАЯ, которое я имел удовольствие наблюдать в Сухуми до 1992 года.


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Белая Русь?
Автор: кеслер (---.Moscow.itn.ru)
Дата: 10-07-03 10:21

Ув. Георгий! Белая Русь - понятие, во многом определяемое географией. Это сугубо континентальная равнинная часть Восточной Европы - западнее Москвы - восточнее Карпат. По морским же побережьям - что на Балтике, что в Причерноморье расселялись другие, со своей приморской культурой. Континентальная бело-русская культура имела языковую общность - "словене". Между Карпатами и Адриатикой располагалась горная часть той же континентальной культуры, той же языковой общности. (По состоянию на середину 15 в.).


Ответить на это сообщение
Re: Есть еще такой литовский поэт Адомас Мицкявичус (-)
Автор: sezam (80.232.191.---)
Дата: 10-07-03 10:59

.


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Белая Русь?
Автор: Otec Kabani (---.barak.net.il)
Дата: 10-07-03 11:30

А Вам не кажется вероятным, что "Белая" русь по аналогии с "белыми" - т.е. замерзающими Балтийским и Белым морями - северная часть Руси, лежавшей южнее? И ведь еще смешнее, потому что странам Балтии досталось не только имя "Литва", но и имя "Белый". Большую часть последних зим, кстати, граница снежного покрова в Беларуси проходила почти точно по межвоенной польской границе. В 70-е гг - вполне реально Припять замерзала, а вот в Галиции снега не было.

Тогда, конечно, название должно восходить к до-"ледниковым" временам с примерно современным климатом, и противоречит гипотезе о новом заселении мест после 13-го века. Но ведь и названия Белых морей, выделяющие их из прочих, тоже противоречат.


Ответить на это сообщение
Где же ты Черная Русь?
Автор: RUTHEN (---.dn.farlep.net)
Дата: 10-07-03 11:36

На картах XVI - XVII вв существовала еще и ЧЕРНАЯ РУСЬ
и совсем не там где ее располагают современные историки
в З. Белоруси. RUSSIA NEGRA - Руськое воеводство Польши
с землями: Львовской, Галицкой, Перемышлянской, Сяноцкой,
Белзской и Холмской.
Можно сказать что Запад - Черный, а Восток или С-В - Белый.
Эта традиция хорошо видна в астрологии ,например
в Джйотиш, знак Весов - Запад он Черный, а Телец - В или С-В
Белый!!!


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Белая Русь?
Автор: кеслер (---.Moscow.itn.ru)
Дата: 10-07-03 11:46

Не вижу особого противоречия: я преимущественно говорил о границах Белой Руси на западе и востоке. На севере, во взаимодействии с приморской культурой других племен, возникла своя субкультура - поморы, несколько дистанцирующиеся от русских даже сейчас. Своя субкультура образовалась и на приморском юге. Вторичное заселение касается только низменных мест. Приволжская и Среднерусская возвышенности, Сев. Увалы, Аукштайтия и т.п. сохранялись как временно изолированные очаги (временно - 50, максимум, 100 лет) прежней.


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Черная Русь?
Автор: кеслер (---.Moscow.itn.ru)
Дата: 10-07-03 11:50

Не только Черная, но и Червонная Русь. "Черными" северные, естественно, называли южных - в том числе и валахов (мавровлахи=морлохи), и черногорцев.


Ответить на это сообщение
У поморов такой дистанции...
Автор: zott (---.ll.inar.ru)
Дата: 10-07-03 11:53

как у казаков не наблюдается.Приходилось читать или слышать "мы не русские - мы казаки", от поморов такого не слышал.


Ответить на это сообщение
Re: У поморов такой дистанции...
Автор: кеслер (---.Moscow.itn.ru)
Дата: 10-07-03 12:01

Последняя перепись населения показала, что некоторые идентифицировали себя именно как "поморы".


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Черная Русь?
Автор: Ruthen (---.dn.farlep.net)
Дата: 10-07-03 16:51

На одних картах Русь названа Черная , а на др. та же територия
названа Червоной.
М.б из-за того что слова Ченый и Чермный похожи?
Такая же путаница и в названии Черного моря.


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Черная Русь?
Автор: кеслер (---.Moscow.itn.ru)
Дата: 10-07-03 17:07

Посмотрите в следующем контексте фрагмента Словаря:

Группа С 13. С(к)вър/(х)вър –

червь, болг. червей, серб. црв, чеш. červ, лит. kirmis (также «змея»), англ., голл. worm, швед., норв. orm, нем. Wurm (также сказочный Змей); лит. ermas “чудовище”; ст.-русск. вермие (саранча, масса червей); англ. swarm “рой, шевелящаяся масса, клубок змей, толпа”, голл. zwerm, нем. Schwarm, швед. svärm, норв. sverm; латыш. cirmis «личинка»; лит. varmas “насекомое”; шар (= рой);
швед. vurm «страстное желание, мечта», англ. swarm, нем. Schwarm; англ. swarm «роиться, кишеть», голл. zwermen, нем. schwärmen, швед. svärma, норв. sverme;

хворый, чеш., польск. chory, скверный; лит. šiaurus “суровый, трудный, тяжелый”, англ. severe, голл. zwaar, нем. schwer, швед. svår, норв. svær; слав. север, лит. šiaure; англ. worse “хуже”; лит. svarus “тяжелый”; швед. svåra; хиреть, швед. värka “болеть”, норв. verke; голл. zweren “нарывать”, нем. (уст.) schwären; лит. kiauras «дырявый (= непригодный»); хворь, швед. värka, норв. verk, нем. Schwäre “чирей”, голл. zweer; скверна, словен., чеш. skvrna; англ. scorn “презирать”;

черный, болг. черен, серб. црн(и), чеш. černy, польск. czarny, голл. zwart, нем. schwarz, швед., норв. svart, норв. sort; англ. swarthy «темный, смуглый»; червонный, лит. kiršas “пестрый”; англ. crimson “темно-красный, малиновый”; черёмуха; лит. šermukšnis “рябина”; черешня, англ. cherry “вишня”, голл. kers, нем. Kirsch, швед. körs, норв. kirsebær; черемша, лит. kermuše, англ. ramson, нем. Rams, швед. rams;


Ответить на это сообщение
Re: Где же ты Черная Русь?
Автор: Дедок (80.237.56.---)
Дата: 14-07-03 12:07

Кстати, "влох" по- польски- "Итальянец".
от лица Здравого Смысла и Мирового Порядка © С. Покровский
Опции: Ответить•Цитировать
Отв: Белая Русь
Пользователь: _Владислав (IP-адрес скрыт)
Дата: 07, February, 2009 01:31

 "влох" по- польски- "Итальянец".

Не исключено, что:

1. "влох" от слова "волглый, влажный". Древнее название Волги было Итиль (Идель) - так что "влох" по- польски- "Итальянец" = волжанин=Волгарь=Болгар.
В польском языке осталась память о том, что Италию когда-то заселили выходцы с Волги и имя другое Волги так осталось за полуостровом.
Было у Волги ещё одно имя - "Ра". Образ жизни волжане (культ) разнесли по миру как КультРа - культура.

2. "Белая Русь" - Борусия, Пруссия, Персия (переход в произношении Б-П) в скорописи и без огласовки "БРС". Было время , когда тексты читали кто слева-направо, кто наоборот. Написанное БРС в одном месте читали в другом и в другое время как СРБ=сербы. Потом искаженные наименования стали национальными и государственными названиями.

3. Белая Русь=Белая Орда (Ак-Орда) - все что было западнее Волги (Белый цвет знамени). На восток располагалась Золотая Орда (Красный цвет знамени). На юг от них была Синяя Орда (Кок-Орда, Каб-Орда, К-Орда =Кордова, Курды) - Синий цвет знамени. Так образовался впоследствии "триколор" России - цвет знамени всея Руси.

4. Литва-Калиф-Калита-Литургия... Общий корень "ЛИТ-ЛТ". ЛИТ - религиозная единица воинов-монахов, лит + ва в смысле "множество типа брат=братва" по иному Богоборцы=Израиль. Почитайте письма князя Курбского из Литвы (Литовская Русь) Ивану Грозному, где он Литву так и именует "Израиль". Иудея (славящие бога= славяне). Иван Грозный (как и Иван Калита) светский и духовный лидер в одном лице = Калиф(а) (Калита=Калитфа).

С наступлением "Смутного времени" - все единое распалось на клочки.
Опции: Ответить•Цитировать


Навигация: Список форумов•Список тем•Искать•Войти
Этот форум в режиме 'только для чтения'.
В онлайне

Гости: 5
This forum powered by Phorum.